_03_03.png)
Позивач звернулася до суду з позовом про визнання договору купівлі-продажу жилого будинку дійсним, посилаючись на те, що між нею та відповідачем було укладено договір купівлі-продажу будинку у рахунок погашення боргу. У зв’язку з тим, що відповідач відмовилась нотаріально посвідчувати договір купівлі-продажу, позивач, змінивши позовні вимоги, просила суд стягнути з відповідача на її користь борг у визначеній сумі.
Ухвалою районного суду, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду, визнано мирову, укладену між сторонами, за якою позивач відмовляється від претензій щодо повернення їй відповідачем боргу, а у позивача виникає право власності та право реєстрації на себе будинку.
10 червня 2015 року колегія суддів судової палати у цивільних справах ВССУ скасувала зазначені судові рішення, вказавши наступне.
У ч. 1 ст. 182 ЦК України визначено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.
За положеннями ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Відповідно до ч. 3 ст. 640 ЦК України договір, що підлягає нотаріальному посвідченню, є укладеним з дня такого посвідчення.
Згідно зі ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.
Таким чином, договір купівлі-продажу, предметом якого є нерухоме майно, має бути обов’язково нотаріально посвідченим.
Ураховуючи те, що договір купівлі-продажу між позивачем та відповідачем не був нотаріально посвідчений, судові рішення судів суперечать вимогам ст. ст. 182, 640 ЦК України, оскільки за своєю суттю суд фактично визнав дійсним договір купівлі-продажу, і саме така позовна вимога була первинною.
Крім того, ч. 5 ст. 175 ЦПК України визначено, якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.
За змістом вказаної статті процесуального закону мирова угода – це складена сторонами з урахуванням інтересів усіх заінтересованих осіб, що беруть участь у справі, угода, яка визнається судом лише після встановлення законності й обґрунтованості її умов, а також з'ясування думки усіх заінтересованих осіб щодо можливості її визнання. Метою такої угоди є врегулювання спору між сторонами, а її умови можуть стосуватися лише прав та обов’язків сторін та предмету спору, тобто матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Не може визнаватися судом мирова угода, умови якої не пов’язані зі спірними правовідносинами.
Таким чином, суди у порушення вимог ст. ст. 212 – 214, 315 ЦПК України зазначених вимог закону не врахували та безпідставно застосували до даних правовідносин ст. 16 ЦК України для обрання такого способу захисту, як визнання мирової угоди, та в обхід закону фактично визнали дійсним договір купівлі-продажу нерухомості.
Із повним текстом ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у цій справі (№6-10418 св 15) можна буде ознайомитися у Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Джерело:
